Автор player 5 вересня, Кремль. Володимир Путін сидить навпроти двох американців, які приїхали говорити про мир. Десь посеред розмови Путін несподівано переходить від війни до бізнесу й пропонує купити «Лукойл». Точніше, все, що в цієї компанії є за межами Росії: нафтові родовища, нафтопереробні заводи, заправки.
Американці, тобто Стів Віткофф і Джаред Кушнер, відповідають: ми попрацюємо.
Минає шість тижнів, і на столі переговорів про Україну вже лежать три енергетичні угоди. «Лукойл». Дизель. Газ. Між ними одні й ті самі люди, одні й ті самі гроші і одна й та сама закономірність: щоразу, коли американські посередники в миротворчій місії стикаються з вибором між українською вимогою і російською нафтою, вигравала нафта.
Кожна з угод має свої дати й цифри. Але разом вони складаються в те, чого в дипломатичних комюніке не пишуть.
Подарунок із санкційним бантиком
Ключ видають вибірково. Це видно з історії претендентів.
А потім у фаворити вийшла зовсім інша група.
Свої люди
Разом виходить таке. Розпродаж санкційної російської компанії обговорюють на мирних переговорах. Переговорники від США розробляють її умови: за словами високопосадовця адміністрації, Віткофф і Кушнер допомагали узгоджувати «суттєвий початковий платіж і частку прибутку для США». Купувати будуть люди, які є діловими партнерами родин цих самих переговорників. Дозвіл видасть уряд, який цих переговорників призначив.
Це тривожне й дуже насторожливе переплетення інтересів.
Хуей Чен, колишня прокурорка Мін’юсту США, у розмові з The New York Times
Це запитання в американській практиці вважається головним: чи не вплинуть особисті інтереси на результат?
Де-факто
Що відповідають самі учасники.
Росіянин публічно обороняє честь американського посередника. Така сцена в дипломатії трапляється нечасто.
Ми цього не заперечуємо. Але й не вважаємо, що на цьому розмову закінчено. Нагадаємо, що Кушнер, як ми писали раніше, керує фондом, у який Близький Схід вклав мільярди, і водночас веде для президента переговори, що стосуються того самого регіону. Зарплати він не бере, а отже, за логікою його захисників, і конфлікту інтересів немає. Так само можна сказати, що суддя без зарплати не може бути упередженим.
У юридичній мові «особиста вигода» і «вигода найближчого кола» — різні речі. У політичній різниці немає. Коли гроші арабських партнерів родини Трампа купують російський актив, а дозвіл на купівлю видає уряд Трампа, то хто є справжнім бенефіціаром угоди? Той, чиє ім’я в реєстрі? Чи той, хто тримає ключ?
Ми називаємо речі своїми іменами. Закордонні активи «Лукойлу» готують до передачі колу Трампа. Не за свідоцтвом про власність, а за схемою: гроші приходять із Перської затоки, дозвіл із Білого дому, а ім’я Трампа, образно кажучи, стоїть на фасаді. Де-факто це його актив, навіть якщо в реєстрі він з’явиться під іншим прізвищем.
І схема ця знайома. Саме так він будує готелі й гольф-клуби по всьому світу: інвестори вкладають гроші, ім’я Трампа стоїть на будівлі, прибуток ділять, а власником формально може бути хто завгодно. Тільки цього разу замість готелю на тридцять поверхів тут нафтова імперія з родовищами на трьох континентах, заводами в країнах НАТО і двома тисячами заправок. І замість забудовника, якому потрібен дозвіл муніципалітету, дозвіл видає його власний уряд.
А гроші? NYT прямо пише, що ціну й структуру угоди ще не розкрито. Проте ціна навряд чи буде далекою від власної оцінки «Лукойлу», тобто близько 20 мільярдів доларів. І за логікою консорціуму основну суму внесуть саме Тахнун з Аль-Хаятами, а державний доважок додасть DFC. Отже, 20 мільярдів ідуть «Лукойлу», тобто російській стороні, а майно дістається колу людей, що сидять навпроти неї за столом переговорів. Цифри остаточні лише після підписання. Але схема вже зрозуміла.
Людина по той бік столу
Одна людина. Три угоди. І всі три про енергію.
Оцінки різкі, але показовий сам вибір. Кремль не посилає до Вашингтона дипломатів, які говорили б про Україну. Він посилає бізнесмена, який говорить про гроші. І знаходить співрозмовників, які цю мову розуміють.
Морква на паличці
Чому Путіну потрібна саме ця угода? Причин кілька.
Тобто заводи «Лукойлу» вдома горять, а його активи за кордоном саме виставлено на продаж. І покупці з’являються тоді, коли Вашингтон дедалі нервовіше реагує на українські удари.
Друга частина: дипломатична. Путін чудово розуміє, як працює його візаві. Тому «Лукойл» поданий не як поступка, а як приманка. Покажи віслюкові морквину на паличці, і він побіжить, куди скажуть, навіть коли дорога веде геть від власного інтересу.
11 жовтня Трамп оголошує «енергетичне перемир’я». Київ дізнається про нього з новин. Через день президент пояснює журналістам, чому вважає, що сторони погодилися:
Знаєте чому? Тому що я сказав, що вони погодилися. Ось чому.
Дональд Трамп, 12 жовтня, перед журналістами біля Білого дому
Усе, що він робить, це підвищує світову ціну на нафту. Я думаю, це ганьба.
Дональд Трамп про Зеленського, Newsmax, 15 жовтня
Ганьба. Про удари по заводу країни, яка щодня обстрілює українські міста.
Офіційне пояснення Білого дому просте: ціни на пальне б’ють по американських споживачах, а Україна палить заводи. Частина правди в цьому є. Але ширша картина виглядає інакше. З одного боку, Вашингтон підписує дизельну угоду з Путіним, дає ліцензію на російський дизель і публічно називає ганьбою удари по російських НПЗ. З іншого боку, ті самі посередники ведуть переговори про розпродаж «Лукойлу» людям зі свого кола.
Збігом це назвати важко. Ми бачимо логіку.
Закордонні заводи «Лукойлу» стоять у Нідерландах, Болгарії та Румунії, а не в Росії, тож українські дрони до них не дістають. Але вартість цих активів тримається на одному: на перспективі «нормальних» відносин Москви з Вашингтоном і на тому, що санкції з «Лукойлу» зніматимуть. Коли українські дрони палять російську нафтопереробку, коли вони б’ють по Пермі, де працює завод самого «Лукойлу», ця перспектива горить разом із заводом. А угода, яка мала б показати світові, що з Росією знову можна торгувати, не в’яжеться з картинкою палаючих російських заводів.
Тому Вашингтон так болісно реагує. Тому «ганьба». Тому розвідка стає розмінною монетою. І тому Україну просять не шкодити американському споживачеві, хоча споживача можна було б захистити й без ліцензії для Путіна.
Така наша позиція.
Дизель, який ще не доїхав
Про санкції чи війну в його дописі ні слова. Лише це: «Низькі ціни для американців, особливо для наших великих фермерів, скотарів і далекобійників, мій найвищий пріоритет».
Зеленський реагує того ж дня:
Це слабке рішення, на жаль, слабке рішення сильних партнерів.
Володимир Зеленський, 9 жовтня, AP
Саме тоді в Маямі ще сидить українська делегація.
Немає й першої партії. Обіцяні 300 тисяч тонн станом на сьогодні до американських портів не дісталися. Закупівлі російських енергоносіїв у США формально заборонені законом 2022 року, тож угоду, яку так гучно рекламували, найімовірніше, доведеться проводити в обхід: через треті країни й посередників.
Тут і з’являється інсайдер. Людина, знайома з повними умовами переговорів, повідомляє: Кирило Дмитрієв обговорює знижку до 43%. Продавати дизель на 43% дешевше за ринок для Росії збитково. Отже, вона платить за місце за столом. Збитки, за словами того самого джерела, потім доведеться відбивати всередині країни: дорожчим пальним для росіян і новими вилученнями в нафтовиків. А виграють ті, хто стоїть між російським танкером і американським портом. Хто вони, невідомо. Поки що.
Інсайдер не виключає, що вся ця конструкція завершиться скандалом. Тоді «дизельна угода» виглядатиме вже не вигідним компромісом із Трампом, а надзвичайно дорогою платою Москви за спробу повернути Вашингтон до переговорів.
Газ: Україні відводять роль касира
Білий дім відповів ухильно. Будь-яку угоду, за словами представника Білого дому, Росія має погоджувати з DFC і Мінфіном, а не з Кушнером, і вона повинна приносити користь американським платникам податків і компаніям. А ще там запевнили, що нещодавно розмов про «Північний потік» не було. Один американський чиновник визнав, що в середньостроковій перспективі угода малоймовірна.
Цікава й структура власності. Оператором «Північного потоку» володіє «Газпром» (51%), дві німецькі структури (31%), решта належить французькій і нідерландській компаніям. Німецькі акціонери хочуть утримати частки, щоб зберегти вплив, якщо «Газпром» вирішить виходити. Обидва газопроводи під санкціями США і ЄС. Угода була б, як пишуть журналісти, «практично незаконною». Проте Трамп може зняти американські санкції, хоча це стане складніше, якщо в листопаді вибори в Конгрес виграють демократи.
Німеччина проти. Депутат Міхаель Келлнер сказав, що це «може виявитися брудною угодою, яка дорого обійдеться Європі». Польща лишається категорично проти. За відновлення виступає лише «Альтернатива для Німеччини», найпопулярніша партія країни, і з її керівництвом Дмитрієв планує зустрітися на початку наступного року.
Білий дім заперечив, що «Північний потік» входив у цю розмову. Кремль, за словами Дмитра Пєскова, привітав перспективу енергетичної співпраці з Європою. Німеччина, за тими самими даними, категорично проти: радник канцлера Мерца з безпеки Гюнтер Заутер заявив про це на переговорах у Флориді. Берлін вважає, що купівля російського газу через посередників несе ті самі ризики, що й пряма.
Нагадаємо, що транзит російського газу через Україну припинився 1 січня 2025 року, коли закінчився п’ятирічний контракт із «Газпромом». Україна тоді втратила, за оцінкою Reuters, до мільярда доларів на рік. ЄС затвердив регламент, за яким заборона на російський газ набуде чинності: на СПГ на початку 2027 року, на трубопровідний газ восени 2027-го.
Перше: «Північний потік» іде повз Україну, транзит іде крізь неї. Обидва варіанти лежать на столі одночасно. Важливий тут не маршрут. Важливий сам газ.
Друге: умов ніхто не оприлюднив. Відомо лише, що українську частину «обговорювали». Ні що саме, ні хто контролюватиме вентиль, ні кому належатимуть прибутки.
Тому для Києва це або шанс, або пастка. Шанс, якщо Україна тримає кран і диктує умови. Пастка, якщо їй пропонують роль касира при чужій трубі: бери комісію, мовчи й дякуй. Бо плата за транзит це частка грошей, які Європа заплатить за російський газ, а решта піде в Москву. І Москва, як відомо, витрачає їх на дрони й ракети по тих самих українських містах. Така нова бухгалтерія війни. І найгірше, що вона може здатися вигідною.
Є ще одне. «Північний потік» обіцяє американським інвесторам частку прибутків від російського газу, «Лукойл» дає частку в російській нафті, дизель відкриває ринок. Разом це три канали. Для Москви три канали означають одне: Росія знову стає звичайним енергетичним партнером, і на цьому тлі війна перестає бути перешкодою.
Годинник цокає
Угода з «Лукойлом» прив’язана до календаря, і дати там не випадкові.
Для Трампа це не абстракція. Якщо демократи візьмуть бодай одну палату, перші ж тижні нового Конгресу можуть піти на слухання. «Лукойл» із його переплетінням ділових партнерів ідеальна тема для слухань, і що довше він висить непідписаним, то більше шансів, що вже в січні його розглядатимуть слідчі. Reuters уже пише, що демократична більшість ускладнить Трампу зняття санкцій із «Північного потоку».
Тому все, що відбувається в ці тижні, виглядає як гонка з годинником. Угоду треба закрити, поки в Конгресі ще немає кому її розслідувати. На нашу думку, саме звідси тиск на Київ, і «енергетичне перемир’я», оголошене в неділю без попередження, і ліцензія на дизель менш ніж за місяць до виборів.
Війна, що триває, заважає угоді. Війна, яку можна оголосити припиненою, допомагає. Навіть якщо насправді вона не припинилася. Трамп оголосив «енергетичне перемир’я», а за кілька годин Росія вдарила по Харкову.
Що лишається Києву
Найгірше в цій історії те, що в Києва лишається один важіль, і саме його просять віддати.
Що Києву робити? Передусім три речі.
По-перше, не віддавати єдиний важіль. Припиняти удари по НПЗ можна лише в обмін на реальне, перевірюване припинення російських ударів по енергетиці, а не за словом Трампа «тому що я так сказав».
По-друге, вимагати прозорості. Будь-яка угода, яка стосується транзиту газу, «Північного потоку» чи «Лукойлу», має бути публічною: хто платить, хто отримує, куди ідуть гроші. Україна не повинна дізнаватися про «транзит через свою територію» з газетних публікацій.
По-третє, не лишатися з цим сам на сам. Газова заборона ЄС вступає в силу в 2027 році, Німеччина й Польща виступають проти, а Берлін уже заявив, що не потребує російського газу. Це сильні союзники, які мають власні причини не пускати Росію назад на енергетичний ринок. Їх треба залучати до цієї розмови, а не слухати новини про неї.
Ціна питання
Про війну зазвичай домовляються за карту й кордони. Тут домовляються за труби, танкери й заправки. Ліцензія № 135, «Лукойл», «Північний потік» і транзит не знаряддя миру. Це торгові канали. Їм усім потрібне одне: швидкий мир на умовах, які влаштують Москву. Мир, за який в остаточному підсумку платитиме Україна.
У цьому розкладі в України немає місця серед сторін. Вона не підписує. Вона не приймає рішення. Вона товар.
Платіжного доручення «від Путіна до Трампа» ми не покажемо: його, судячи з відкритих даних, не існує, і вигадувати його ми не станемо. Ми показуємо механізм. За шість тижнів переговорів про Україну зять президента і його спецпосланець допомогли відкрити три канали, якими російська енергетика повертається у велику економіку. І кожен із цих каналів веде через людей їхнього кола.
Питання не в тому, чи купив Путін Трампа. Питання в тому, скільки у них Україна коштує за нинішнім прейскурантом.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover